Здравствуйте, госпожа Анна! Бог Вам в помощь в столь благородном деле! Вот перечитала от А до Я первый номер нашей замечательной газеты и, воспользовавшись Вашим предложением подавать познавательные статьи, пишу о Дмитрии Белоусе, писателе, литературоведе, фольклористе и переводчике, чьё имя знают не только в Украине.

Его уникальный, закалённый жизненными испытаниями труд увенчан Национальной премией Украины им. Т. Г. Шевченко, премиями имени Леси Украинки и Максима Рыльского, Государственной наградой Болгарии «Мадарский всадник» I степени. Он является кавалером болгарского ордена «Святых Равноапостольных Кирилла и Мефодия» I степени, кавалером орденов Отечественной войны I степени и Дружбы народов. Он первым из современных украинских писателей единогласно избран почётным академиком Академии педагогических наук Украины. А это о многом говорит.

Но мало кто знал, что Дмитрий Белоус — один из немногих из тысячи полувооружённых студбатовцев, выживший после героической обороны Киева, а в детстве его спасли от голода в 30-е годы в детской трудовой коммуне, где воспитателем был Антон Макаренко. Так не от Макаренко ли у него эта тяга к педагогике и интереснейшие «педагогические ходы» в сюжетах стихов для детей и юношества? Удивляются и восхищаются также и взрослые (и я в их числе) драгоценным духовным наследием поэта, его интеллектом, образованностью, остроумием, точностью и убедительностью поэтических высказываний.

Как же не очаровываться красотой родного языка? «В джерелах слова — душі криниця, а рідна мова — як чарівниця». Я наслаждаюсь его поэзией. И всем читателям, думаю, она тоже понравится. Вот одно из стихотворений, которое называется «Незлим тихим словом».

 Портрет Шевченка в затишнім залі.
На рушникові — калини цвіт.
Старий учитель гуртківцям юним
Розповідає про «Заповіт»:

В Переяславі зродилось
Днем тяжким зимовим:
«Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом…»

Але чом казав Шевченко,
Нерозлучний з лихом,
Щоб його згадали словом —
І незлим, і тихим?..

— Незлим,  каже вчитель сивий, 
Це в нас від природи,
Це від совісті людської,
Від людської вроди.

Бо народ наш український
Звіку незлобливий:
Завжди хоче, щоб при ньому
Й інший був щасливий.

Та ж і в пісні «Ой гай, мати,
Ой гай зелененький,
Десь поїхав з України
Козак молоденький.

Од’їжджавши, шапку знявши,
Низенько вклонився:
«Ой, прощайте, слобожани,
Може, з ким сварився!»

Завмерли учні й дзвінка не чули,
Мов заніміли в затишній залі.
Тарас дивився на них з портрета,
А вчитель сивий проводив далі:
— А чом Шевченко, що знався з лихом,
Просить згадати ще й словом тихим?
Тому що тихо росте калина,
Тому що тихо росте дитина,
Радіє мати над нею тихо,
І тихо плаче, як прийде лихо.
І тихе, й світле людське бажання:
В похід виходить — щоб до світання;
Іти в дорогу в час миру й згоди
На ясні зорі, на тихі води.

И ещё одно стихотворение Д. Белоуса из сборника «Чари барвінкові» предлагаю вашему вниманию:

СЛАВУТНІ МІСЦЯ

Над назвою задумавсь я, 
Ще в юності почутою: 
Звідкіль таке Дніпра ім’я? 
Чом зветься він Славутою?

Читаю, стежу, та, на жаль,
Все таїною вкутане. 
Аж натрапляю: пише Даль,
Що слово є «славутина»

Що значило в старі часи, 
В народнім давнім звичаї, 
Кут неповторної краси, 
Природи мальовничої. 

А хвилі сивий Дніпр несе,
Де зелень кучерявиться. 
Славутне справді тут усе,
Бо все красою славиться. 

А де ще є гаї, луги,
Як на святій Хмельниччині? 
Горині тихі береги,
Яр-зіллям закосичені. 

А це хіба не дивина,
В зелений бір укутана: 
Славута-місто вирина,
Що звалося Славутина. 

Вбирай красу, твори добро,
Милуйся рястом, рутою — 
Й збагнеш, чому зовуть Дніпро 
Славутичем, Славутою. 

Желаю всему творческому коллективу всяческих успехов, добра и счастья. А любимой газете — внимательных и благодарных читателей.

Мария Александровна Караван,

г. Славута, Хмельницкая обл.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

20 − десять =