Неабудки

Здравствуйте, уважаемая редакция газеты «Пантелеймон»!

С этой хорошей газетой для добрых людей я познакомилась совершенно случайно. Моя соседушка как-то принесла мне первые два номера за этот год, чтобы я прочитала. С первой же странички газета вызвала у меня большой интерес ко всем рубрикам, желание их читать. А пишет вам это письмо простая сельская учительница с большим стажем из села Саксагань, что на Днепропетровщине. Об этом селе я написала стихотворение.

Над самою річкою вулиці  у даль біжать широкою стрічкою.
Було, ідеш своїм селом — хати достатком повняться,
А на вулицях нових ще будівлі зводяться.
У клубі нашім у сільськім народний хор співав —
Послухати рідну пісню кожен поспішав…
Та то усе було колись, у роки застою.
Тепер, як глянеш навкруги, шкода всього до болю.
Зруйновані птахоферма, комплекси тваринні.
Де ж селянам працювати і завтра, і нині?
Стоять страшні розвалища у центрі самому —
Нікого це не хвилює й не болить нікому.

В своё время я закончила историко-филологический факультет Днепропетровского госуниверситета по специальности «Украинский язык и литература».

Дорогие друзья! В июле этого года мне исполнится 87. Перенесла три инсульта, деформирован левый тазобедренный сустав. Следствие тяжёлых заболеваний — полная глухота. Но той «стерве с косой» просто так не сдамся. Буду ещё писать стихи. А, может, и в путешествие отправлюсь. С моими учениками мы побывали в Полтаве, Днепре, Каневе, Киеве, Ворошиловграде, Ровеньках.

Однажды соседушка задержалась с очередным номером газеты. Я ей вот что написала:

Наталочка, я уже скучила
За добрим «Пантелеймоном»,
Може, йтимеш до мами,
Його мені занеси мимоходом.
Знаю, він мені розповість,
Як у старості себе поводить.
Для цього нові рецепти дасть,
Хоч ненадовго, а все ж заспокоїть.
А там покаже гарненькі вірші,
Я дуже люблю їх читати.
Мене він навчить, як краще
Свої власні складати.
Розкажу йому швиденько,
Як без нього отут я сумую.
Пригорну його до свого серденька…
Сусідонько моя, посміхнись —
Це так я жартую.
А насправді мова йде
Про «Пантелеймон» газету.
Розігнати мій сум, самоту
Допомагаєш ти мені нею.

***

Отож якось надумала я свою старість
У річці нашій утопить.
Пішла я до неї раненько,
А річечка солодко спить.
Мені стало жаль її будить,
Довелося старість собі залишить.
Іду я до неї опівдні — і бачу здаля,
Як річечка моя сміється, як оте маля.
Ну, що ж я своєю бідою буду її сумувать?
Довелося знову старість собі залишать.
Опівночі я до річки ледь дошкандибала,
Вона хвилями-сльозами до хворих ніг моїх припала.
Тоді її самої мені стало так шкода,
Довелося старість собі залишати — не біда!
Не біда, бо я ж така не одна.
Закликаю вас, люди добрі похилого віку, кріпіться!
Старість нехай нас боїться.
Кожен день живіть, не горюйте,
За минулим уже не сумуйте!
Майбутнього не нагадаєте,
То бережіть, що нині маєте!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

семнадцать − девять =